Уперше познайомився і зачарувався красою Самарського лісу 1975 року — під час польової практики студентів біофаку. Згодом повертався сюди як професійний зоолог, вивчаючи його пернатих і чотириногих мешканців. Завжди надихався чарівними краєвидами Надсамар’я, дивувався безмежному різноманіттю миттєвостей життя природи.
Емоційний шок пережив, відвідавши ліс восени 2010 року після катастрофічної пожежі. Ходив поміж чорними опеньками горілих сосен, торкався руками неприродно «чорнокорих» берізок… Важко було усвідомлювати те, що 2008 року як унікальний природний феномен Самарський ліс гідно представляв Дніпропетровщину у Всеукраїнському конкурсі «Сім чудес природи України».
Вік лісу вимірюється тисячоліттями. Найімовірніше, що специфічна лісова рослинність з’явилась у степових широтах з часів наступу льодовика і затрималась тут до наших днів після його відступу.
В Іпатіївському літопису під назвою «Голубий» згадується ліс, розташований між нижньою течією Самари і східним берегом Дніпровської луки. В його околицях стояли половецькі вежі під час зимового походу київських князів на половців 1187 року. Російський історик Володимир Кудряшов пояснював літописну назву «Голубий», на відміну від чорнолісся і червонолісся, наявністю тут різноманітних лоз, верби, осокора.
В «Описі України» (1651) Г. Л. де Боплан відзначив: «Річка Самара напрочуд багата лісами». Йому вторує Дмитро Яворницький, спираючись на джерела козацької доби та старовинні карти: «Самарські ліси — це головна заповідна діброва запорізьких низових козаків. Тяглися вони протягом 182 верст при 20 верстах найбільшої ширини й, по справедливості, вважалися «знатними», «несходимими» й «невиданими», своєрідними «муромськими нетрями».
Ретроспективно відновлюючи розташування і площу Самарських лісів, констатуємо: ще в XVIII столітті займали вони щонайменше 400 кв. км, розміри і вік дерев у Самарському лісі вражали. Ще у ХІХ столітті тут росли сосни, які мали в обхваті 6 (4,3 м), дуби — 9 (6,4 м), а верби — 10 (7,1 м) аршинів. Якось у дуплі одного з дубів-велетнів знайшли людський кістяк.
У якому стані «знатні самарські нетрі» дійшли до наших днів, переживши зміни соціально-політичних устроїв, катаклізми революцій, воєн, індустріалізацій і перебудов?
Географічне розташування лісу не змінилося, а сама вкрита лісом територія скоротилася як шагренева шкіра: власне масив Самарського лісу займає сьогодні у вигині річки близько 18 тис. га, а зелені острівки байраків, розкиданих по схилах степових балок і прибережних лісів — 4 тис. га. Головними землекористувачами зелених скарбів Присамар’я є два відомства — Державне агентство лісових ресурсів України (Новомосковський та Павлоградський держлісгоспи — 7 тис. га) та Міністерство оборони України (Новомосковський військовий лісгосп — 18 тис. га).
ПРОФЕСОР БЕЛЬГАРД — ПОРТРЕТ НА ТЛІ САМАРСЬКОГО ЛІСУ
Природний феномен Самарського лісу цікавив багатьох науковців. Найсуттєвіший внесок у пізнання його таємниць зробив дніпропетровський професор Олександр Люціанович Бельгард. 1922 року двадцятирічний литовець закінчив курси лісівників і, зачарований самарською природою, різко повернув кермо свого життєвого корабля — залишив навчання в Гірничому інституті для того, щоб здобути фах ботаніка. Попереду в нього буде довге, наповнене плідними звершеннями, життя вченого, засновника наукової школи, корифея степового лісознавства (помер 1992 року). У науці професор Бельгард належав до того типу вчених, котрі не лише збагачують певні розділи знань, а й прокладають нові шляхи і напрямки.
Врахувавши настанови свого вчителя академіка-лісознавця Георгія Висоцького, він здійснив глибокий аналіз рослинного світу цієї зеленої перлини, дійшовши висновку: завдяки геологічним та гідрологічним особливостям утворився широкий піщаний масив, де збереглися з давніх часів залишки тайгової рослинності з непритаманними степовій зоні природними умовами та комплексом флори і фауни. Самарський ліс є найпівденнішим форпостом природного поширення сосни та цілого ряду рослин північного типу і їх сполучень.
Пізніше дослідницькі маршрути Олександра Бельгарда поширились по усьому півдню України. 1949 року з його ініціативи було створено Комплексну експедицію Дніпропетровського університету з вивчення лісів степової зони України. В ній професор Бельгард об’єднав зусилля багатьох спеціалістів — геоботаніків, зоологів, ґрунтознавців, гідрологів, кліматологів, географів, мікробіологів тощо. У Самарському лісі під його керівництвом було закладено експериментальні ділянки для комплексного стеження за динамікою природних процесів. З 1968 року тут діє біосферний стаціонар, якому 2002 року надано ім’я О.Л. Бельгарда.
СКАРБНИЦЯ РАРИТЕТІВ І НЕ ТІЛЬКИ
Акцентуємо увагу на деяких особливостях цього зеленого дива, які роблять ліс справжнім чудом природи! В його межах зареєстровано понад 1070 видів вищих рослин, що становить 20% загальної флори всієї України і 75% флори Дніпропетровської області. У складі його природного комплексу об’єднуються незвичайно різнорідні географічні елементи — від тайгових до середземноморських.
Це справжня скарбниця раритетів — рідкісних видів флори і фауни. Лише окутаних легендами папоротей тут зростає 14 видів. Тут вдосталь й інших різноманітних представників північної флори, закинутих у степи України льодовиком: орхідеї — любка дволиста і зозулині сльози, мох сфагнум, посланець далеких геологічних епох — плаун булавовидний. Квітуче трав’яне різнобарв’я Самарського лісу навесні не може не зачарувати: діброви голубіють від пролісків, заплавні луки червоніють від рябчиків, а поряд — жовті дзвоники тюльпанів майже у пояс заввишки.
До нашого часу тут збереглися сотні вікових дерев, деяким з них понад 300 років! А ще більше не збереглося… На березі заплавного озера біля села В’язівок чорніють залишки спаленого у 60-і роки дуба-патріарха — матеріальне свідчення величі природи і потворності окремих людців! Дуб цей, напевне, перевершив би легендарний хортицький — мав вік понад 700 років і обхват 6,75 м.
Дослідник світу пернатих степової Наддніпрянщини Борис Вальх на початку минулого століття зазначив: «Самарські ліси багаті птаством. В них є колонії чапель, гніздиться білохвіст, сокіл-сапсан, припутень та інші рідкісні у нас птахи». Подальші дослідження констатували високий рівень різноманіття пташиного населення (тут у різні пори року зустрічається 160 видів птахів) та суттєву частку в його складі рідкісних видів. Гніздяться тут і «червонокнижні» володарі неба: могильник, змієїд, орлан-білохвіст, орел-карлик, чорний шуліка, а серед вільхових боліт — сірий журавель.
Не менш багатий і світ чотириногих мешканців. Лише кажанів, тут зареєстровано дев’ять видів. Відомо, що ця група ссавців дуже вразлива і є індикатором чистоти й повноцінності природного комплексу. Мешкають у Самарському лісі також такі рідкісні хижаки, як горностай, лісова куниця, видра. Дослідженнями зоологів ѓрунтовно доведено, що місцева косуля, яка вирізняється великими розмірами, належить до давньої сибірської раси.
Дефіцит лісів у безмежжі Дикого Поля був характерним явищем запорізького краю. Незважаючи на це, деревина широко використовувалася тут для будівництва культових споруд і в обмеженій кількості для житлового і господарського будівництва. Є свідчення Г. Боплана про використання деревини саме із Самарського лісу на будівництві фортеці Кодак 1635 року. Використовувалась вона і для відбудови Січі після пожежі 1756 року, і при зведенні фортифікаційних споруд. Про невтішні результати надмірної експлуатації свідчать архівні документи. Наказ Коша від 17 березня 1759 р. констатував: «Прежде непроходимая Самарская Товщ в пустош приведена, что только по самим пням можно дознать, где было дерево». Додавали свого і татари: «От татарського зимованья и без разбору порубления… все знатные леса гораздо редки стали», — писав кошовий писар Іван Чугуївець 1766 року. Пізніше саме Військо, зважаючи на спустошення Самарської Товщі, припинило вирубки і почало завозити ліс, оскільки в Товщі взагалі не лишилося нормальних дерев.
Ліквідація Запорізької Січі 1775 року відкрила шляхи для інтенсивної поміщицької колонізації українських земель. Щодо цього знаходимо у Д. Яворницького: «Самі поміщики, які отримали після запорожців землі в Новоросії, також багато звели лісів або внаслідок неправильного ведення господарства, або внаслідок дроблення великих лісових ділянок на малі».
«Хижацько-споживацьке» ставлення до Самарського лісу існувало і за радянської доби. За спогадами С. Будьонного, 1920 року для порятунку Катеринослава від холоду було заготовлено в Новомосковському повіті 5369 кубічних сажнів дров. До залізниці їх підвозили 42 тисячі возів. Місцеві краєзнавці розповідають легенду про «Дуб Леніна» біля надсамарського села Василівки, знищення якого спинила звістка про смерть вождя.
ЛІС КОЛЬОРУ ХАКІ
У 30-ті роки минулого століття Самарський ліс перейшов у відання Наркомату оборони. На його теренах почав діяти полігон, тут відбувалися армійські навчання та стрільби. Після Другої світової війни «мілітаристський етап» в історії лісу поглибився: тут розмістили танковий полк, потім дивізію, звели два військові селища — Гвардійське і Черкаське, в яких проживають сьогодні понад 10 тисяч мешканців. Після здобуття Україною незалежності і відповідних передислокацій у лісових угіддях Надсамар’я було розміщено повітрянодесантну бригаду і мотострілкову дивізію.
Певний позитив від розташування військових частин полягав у суворому дотриманні режиму, який нагадував заповідний — доступ до лісу обмежувався навіть для місцевих жителів, в’їзні дороги перекривалися постами тощо. Водночас військові підрозділи порушували (й порушують) природоохоронне законодавство. Під час військових навчань нехтуються будь-які права природи: стрільби можуть проводити навіть у час шлюбного періоду чи міграцій птахів. Результат — постійне ураження дерев, руйнація ѓрунтового покриву, загибель тварин, займання підстилки, сухостою і дерев.
ЗАГРОЗИ І ВТРАТИ
Сьогодні ведення лісового господарства на більшості території Самарського лісу покладено на ДП «Новомосковський військовий лісгосп». Як окрема структурна одиниця він діє з 1949 року. Лісгосп — значить господарювання. Тож і господарюємо… До 2000 року попри те, що ліси Надсамар’я зараховано до І групи, тут проводилося рубання головного користування. Проект лісовпорядкування 2000 року передбачав, крім санітарних, суцільні рубки вільхових лісів на площі 300 га, що означало їх практичне знищення. Лише принципова позиція природоохоронців зупинила наступ на діамант української природи, але натомість лісовпорядники заклали до проекту так зване лісовідновне рубання у соснових лісах. Істинною мотивацією такого підходу є отримання прибутку. «Працівники сокири» об’єктом рубання вибрали найбільш стійкі з екологічної точки зору лісові біогеоценози з повноцінним функціональним режимом і досконалою структурою. Знищення їх не припустиме — ні з точки зору науки, ні з точки зору раціонального використання природних ресурсів та руху в напрямку сталого розвитку. Фактично ж, протягом багатьох років цілком офіційно відбувалося спрямоване і послідовне винищення природних соснових лісів Надсамар’я!
Не обійшли ліс й інші біди. 1934 — 1937 років під час «науково обѓрунтованої» кампанії у боротьбі з малярією руками червоноармійців був здійснений спуск більшості заплавних озер, що призвело до зниження рівня ѓрунтових вод на 1,5—2 м. Чи не зі зміною гідрорежиму пов’язане усихання без видимих причин вікових дубів у заплаві річки?
Тваринний світ Самарського лісу — ласий шматок для браконьєрів. Проблема незаконного полювання особливо загострилася у буремні 90-і, коли в Самарський ліс перевели мотострілкову бригаду з Угорщини. Зголоднілі офіцери і прапорщики «відривались на повну». Якби дерева могли говорити, то багато чого розповіли б…
Сьогодні «маємо те, що маємо» — не стало лосів, різко впала чисельність вепрів і косуль, зникла колонія сірих чапель, двічі у ветеринарні клініки Дніпропетровська із Самарського лісу жалісливі туристи доставляли поранених орланів, врятувати яких не змогли.
Катастрофічна лісова пожежа у серпні 2010 року безповоротно знищила понад 1500 га соснового лісу. Такого нищівного удару ліс не зазнавав за все своє тривале життя. Згоріли не тільки тисячі дерев, згоріли гнізда орлів-могильників, змієїдів, мільйони живих мешканців лісу — від ящірок до павуків. Дехто з фахівців вважає пожежу закономірним фіналом відсутності 2010 року державного фінансування заходів з протипожежної безпеки, інші — дією зловмисників. Кваліфікована оцінка наслідків пожежі не проводилась. Ліквідація залишків після пожежі здійснюється без належного нагляду і обѓрунтування. Пожежа розв’язала руки лісорубам… Як стверджують представники громадських екологічних організацій та місцеві мешканці, вирізка горілої деревини здійснюється разом із уцілілими екземплярами. Під цією ширмою відбуваються масштабні вирубки найцінніших ділянок лісу. Технологія злочину проста: підпалюють зелені «товарні» дерева, доводячи їх начебто до «післяпожежного» стану, потім стовбури розпилюють, трішки обпалюють та вимазують сажею для продажу. Все інше: пеньки, зелені гілки з живою хвоєю спалюється.
Не обминуло стражденний ліс й інше лихо… Ось уже п’ятий рік весною і восени заполоняють його авто-позашляховики — учасники ралі «Самарские дебри». Це хобі любителів екстремальних розваг вкрай негативно позначається на природі: руйнується ѓрунтовий покрив, забруднюється вихлопними газами повітря, відбувається пряме і опосередковане нищення рослин і тварин, щезає неповторність і незайманість природних краєвидів. Все це призводить до наслідків, що можна порівняти з екологічною катастрофою локального рівня.
Масована атака на природу Самарського лісу ведеться й у інших напрямках. Зростає надмірна і нерегульована рекреаційна експансія. Місцевій «еліті» свої послуги пропонує «унікальне місце для життя — заміський центр відпочинку» Шишкіне в околицях надсамарського селища Орлівщина, для будівництва якого вже вилучено 150 га лісу.
Для професора Бельгарда альтернатив щодо шляхів збереження діаманту української природи не було: «Самарський ліс має бути оголошений заповідним», — писав він ще 1950 року. Заповітну мрію дніпропетровського ботаніка вже не перший рік намагаються втілити в життя наукова спільнота та природоохоронна громадськість краю. Таку позицію послідовно обстоює і Дніпропетровське обласне управління екології. Для вирішення цього питання вже закладено правову базу: Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 — 2005 роки», укази Президента України, рішення Дніпропетровської обласної ради.
Попри це, проблема й досі не вирішується. Головна причина зволікання — негативна позиція Міністерства оборони України. Адже ці землі визнано землями, що «…використовуються військовим полігоном для навчальної та бойової стрільби, виконують функції буферних зон для безпеки місцевого населення, а також використовуються для маскування таємного базування та переміщення військ як у мирний час, так і на особливий період».
2011 року з’явилась інформація про передачу військових лісів одному господарю — Агентству лісових ресурсів України. Таку ініціативу варто вітати. В разі зміни відомчої приналежності найбільш раціональним і ефективним рішенням була б реорганізація Новомосковського військового лісгоспу у Національний природний парк.
Нині, на жаль, все це продовжує залишатися добрим наміром. Натомість, аналіз подій і тенденцій у заповідній справі України останніх двох років свідчить про настання «льодовикового періоду» в цьому архіважливому секторі взаємовідносин людини з природою: скасовано службу заповідної справи, залишаються не підписаними укази про створення нових заповідників, є прецедент скасування уже діючого національного парку. На Дніпропетровщині лісове відомство, озброєне аргументами «прирученої» науки, відмовило в узгодженні пропозицій щодо створення Орільського національного природного парку, третій рік лише на папері існують регіональні ландшафтні парки «Придніпровський» та «Дніпровські ліси», створенню яких так раділа природоохоронна спільнота краю. Триває нерівне протистояння захисників Інгулецького степу і кар’єророзробників під Кривим Рогом.
Куди йдемо, люди добрі? Невже до переліку втрачених природних святинь українського народу додасться і Самарський ліс?! Невже лише в нашій пам’яті буде шуміти він верхів’ями вікових дубів і сосен? Нам цього не простять нащадки!